Щороку при наближенні 9 Травня всі телеканали починають демонструвати фільми та програми, присвячені Великій Вітчизняній війні. Хто з нас не дивився "В бій ідуть одні "старики", "А зорі тут тихі" чи "Сімнадцять миттєвостей весни"? Звісно, дивилися всі й з радістю цьогоріч переглянемо їх ще раз. Адже сценаріями для цих стрічок були реальні історії з життя наших батьків, дідів та прадідів. Ледь не кожен учасник війни міг би стати прототипом відомих персонажів кіно. З цього номера ми починаємо публікувати історії з життя героїв найстрашнішої війни і найвеличнішої перемоги. "...ЗАВЖДИ ПАМ'ЯТАТИМУ ПЕРЕКОПСЬКИЙ ВАЛ І ГІРКИЙ ЗАПАХ ПОЛИНУ"Щороку 8 квітня приїжджає у Армянськ очевидець і герой визволення Криму - Віктор Сімак. Тягне ветерана ще раз побачити землю, де воював, де навіки лишилися лежати друзі-однополчани. Він дбайливо зберігає свої старі фотографії, бойові ордени, медалі, комсомольський та військовий квитки. І щоразу, від'їжджаючи, боїться, що не доживе до наступного року, і ця зустріч з минулим буде останньою... Військові будні- Ганяли нас по всьому фронту, по дві доби не спали, а так хотілося. Тепер спи хоч цілий день, а не хочеться, - зітхнув ветеран, пригадавши про найзаповітніше бажання під час війни, крім головного - вижити.
Багато разів довелося згадувати Віктору Івановичу про події 44-го. І хоча з кожним роком від нього все віддаляються гарматні залпи, пам'ять виразно зберегла все до хвилини. Він і зараз, закривши очі і почувши гіркий запах степового полину, повертається на 65 років назад, в ту війну, в ту свою молодість.
- Мені тоді не було й 18 років. Тут, на Перекопі, Петро Шемякін збрив мені перший пушок на обличчі, - з посмішкою згадує Віктор Сімак. - Чекати наступу на Крим довелося півроку. А тут ще 28 березня сніг пішов, хоча всю зиму проходили у одних гімнастерках. Це було щось страшне: відійдеш від землянки на два метри - пиши пропало - не знайдеш уже. Засипало, а внизу були "лисячі нори", у яких сиділи по п'ятеро-шестеро. Четвертого квітня сонечко пригріло. Ми були по пояс у воді, обсушитися і погрітися не було де. Все одно закопалися раніше за німців і почали обстріл, а вони ще копають і кричать: "Рус, не стріляй! Нечесно воюєш!".
Лінія фронту була шириною у вісім кілометрів і прострілювалася німцями до сантиметра. Після бою, який тривав 34 години, тут не було вільного клаптика землі від воронок, ям, розбитої техніки та людських тіл...
Коли дивізія перейшла в наступ, командування наказало дістати "язика". Зробити це було практично нереально, адже навколо була глибока ешелонована оборона.
- Повзали, повзали, хлопців втрачали, - згадує ветеран. - Тут дивимось, а у нашої піхоти сидить справжній німець. Виявилось, сам прийшов, заблукав. Просимо піхотинців віддати німця, а вони нізащо, хоч він їм і не потрібен зовсім. За словом і справа знайшлась - дійшло до бійки. Німець подивився на все це, устав і тихенько пішов собі. Так ми і залишилися без "язика", - сміється Сімак.
Хранителі пам'ятіВперше у 1974 році на річницю звільнення Криму зібралися 260 ветеранів дивізії. Саме тоді у Сімферополі була утворена Рада ветеранів і в газеті "Красная Звезда" оголосили про зустріч. Відтоді зустрічі стали мало не щорічними, правда, приїжджало на них людей все менше і менше... А 8 квітня 2009 року на святкування 65-річчя звільнення Армянська від німецько-фашистських загарбників із числа 126-ї Горлівської дивізії прибув тільки один ветеран-визволитель - Віктор Сімак.
Не приїхав ще один визволитель Армянська - Микола Дмитрович Пасічник. Віктор і Микола - однополчани - разом воювали за звільнення Армянська і Криму у 126-й ордена Червоного Прапора і ордена Суворова Горлівській дивізії, яка займає друге місце за кількістю Героїв Радянського Союзу. Цікаво, що 9 Травня 1945 року герой Криму Пасічник святкував свій перший ювілей - 20-річчя. Його так і називають - Ювіляр Перемоги. Про себе ветеран розповідає мало: "Був контужений, двічі поранений і обгорів. Один осколок пройшов за п'ять міліметрів від серця... Завжди пам'ятатиму Перекопський вал і гіркий запах полину, витоптаний сотнями ніг. Цей запах у квітневі дні витає скрізь...". На жаль, сьогодні йому не під силу далека дорога - тепер, як і тоді в 44-му, вона може коштувати йому життя...
Юлія МАШКОВАм. Армянськ "ЗА 500 КМ ВІД ФРОНТУ МИ СПОЧАТКУ ХОДИЛИ З АВТОМАТАМИ НАПОГОТОВІ" Ставши командиром батареї у 19 років, артилерист Зосимов пройшов від Ленінграда до Берліна21 червня 1941 року в Горьківській школі 94 був випускний бал. Вчорашні школярі гуляли нічними вулицями рідного міста, зустріли світанок нового дня над Волгою. Розійшлися по домівках о 7-й годині, а вже о 15-й всі 72 випускники обох десятих класів, не змовляючись, зустрілися біля військкомату. Прохання було одне: "Відправте нас на фронт"."Хлопчисько"-командирДо військкомату Володимира Зосимова викликали лише згодом і відправили його на навчання до Ленінградського військового училища. Вже в 19 років хлопець став командиром батареї на Північно-Західному фронті під Ленінградом. У його розпорядженні були 152-міліметрові гармати, 8 машин, 8 тракторів і 102 бійці. Останні молодого комбата зустріли з недовірою, та коли на навчальних стрільбах їхня п'ята батарея показала найкращі результати у бригаді, всі одразу переконалися, що командувати вогнем цей "хлопчисько" може краще за деяких "дідів". Вже восени 1942 року під Старою Русою відбулося бойове хрещення Володимира Зосимова.
- Тоді і ми наступали, і німці також, - пригадує ветеран. - Я вперше побачив, як падають убитими люди. Тоді кожен відчув на собі, що таке війна: ми перестали її боятися, а то раніше за 500 кілометрів від фронту ходили з автоматами напоготові.
У квітні 1943 року батарея Володимира Зосимова готувалася до відправки на Курську дугу - фронт був поряд, за 25 кілометрів. Артилеристи розмістилися у вагонах ешелону, та раптом налетів фашистський літак. Падали під укіс вагони, стогнали поранені. Після нальоту зі 102 осіб в батареї живими залишилося лише 37. Володимир Іванович отримав поранення, півтора місяця лікувався в медсанбаті - і знову в бій. Пройшов Курську дугу від початку й до кінця, а коли вже гнали ворожі війська додому, на захід, його поранило вдруге.
Вже бувши начальником штабу дивізіону 917-го артилерійського полку 350-ї стрілецької дивізії, Зосимов брав участь у визволенні Житомира, Острога. Пройшов повз Дубно, Броди, форсував Віслу, Одер, брав Берлін, побував і у Празі. За бойові заслуги перед Батьківщиною Володимир Іванович був нагороджений 10 орденами та 30 медалями. На прохання розповісти про найяскравіші фронтові епізоди Володимир Іванович замислюється - всі вони були яскравими, особливо тоді, коли була хитка межа між життям і смертю. А пам'ять вміщує спогадів на цілу книгу.
"А пам'ятаєш..."Були у солдатів на фронті й мирні будні, і тоді хлопці розважались як могли: грали у волейбол, футбол. Траплялося, що й "любов заводили" з жінками, які теж захищали Вітчизну... Тоді командуванню подавали заяви: "Я, така-то, хочу одружитися з таким-то...". І в період оборонного затишшя закохані йшли до найближчого ЗАГСу і розписувались, а полк мав нагоду погуляти на солдатському весіллі.
Вів Володимир Іванович на війні активне листування. Та, зазвичай, не встигали прийти відповіді, як солдати вирушали в бій...
- Всяке бувало: часом доводилось спати і в снігу, і у воді, в кращому випадку - в наметі. Та на це тоді ніхто не зважав - молоді ж були, сили мали, патріотизму також не бракувало, - каже Володимир Зосимов. - Німець біжить, а ми за ним навздогін, хоч він і був озброєний, на відміну від нас, до зубів. Нашій би молоді зараз прищепити такі відчуття, які нас охоплювали тоді!
Довгоочікуване слово "перемога" Володимир Іванович почув у лісі під Берліном.
- Це була така радісна звістка, що щастю не було меж, - пригадує ветеран. - Їжі вдосталь, були й "наркомівські" сто грамів, так що зустріли ми перемогу справді по-святковому.
Володимир Іванович після закінчення війни не залишив збройні сили: 12 років ще прослужив у штабі 13-ї армії у Рівному, 8 - у Німеччині. За станом здоров'я звільнився з посади командира артилерії, маючи звання полковника, і ще 26 років пропрацював у Інституті водного господарства та природокористування начальником цивільної оборони. Нині Володимиру Зосимову майже 87 років. Чи не кожного дня він зустрічається у своєму дворі з фронтовими побратимами - саме фронтові друзі розуміють один одного, як ніхто інший. З ними Володимир Іванович відзначає і День Перемоги. Зазвичай 9 травня, після вшанування пам'яті загиблих друзів, вони збираються на своєму звичному місці, і хтось першим обов'язково каже: "А пам'ятаєш...".
Зоряна КРАСЬКОм. Рівне БУДЕМО ЖИТИ, АВІАЦІЄ! Прототипом героя Леоніда Бикова у стрічці "В бій ідуть одні "старики" став реальний льотчик - українець Тихін Верхомій "Махнем не глядя!"Виходець із села Підлісний Олексинець на Городоччині (Хмельницька область) Тихін Верхомій 1938 року був призваний на військову службу. Пройшов курс навчання в аероклубах Вінниці та Одеси, працював інструктором з підготовки пілотів, дослужився до звання лейтенанта... І почалася війна. Верхомій був командиром авіаланки, а згодом - командиром ескадрильї. Особисто виконав 132 бойові вильоти. Найкраще вдавалися йому тривалі рейди у ворожі тили - таким чином була налагоджена співпраця з партизанами Брянщини. Бойові товариші прозвали його "українським орлом". Режисер Леонід Биков особисто був знайомий з "господарем неба" Верхомієм, і в своїй легендарній кінострічці використав чимало справжніх фронтових пригод пілота.
Якось Тихін Григорович, повертаючись з бойового завдання (громив ворожий ешелон із танками), помітив німецький польовий аеродром, якого не було на карті. Одразу передав його координати у штаб армії. Саме в цей час німці помітили літак і почали поливати його свинцем, майже одночасно заговорила й радянська артилерія. Під перехресним вогнем розвідник протримався недовго, загорівся літак. Навіть такому бувалому пілотові коштувало чималих зусиль посадити охоплену вогнем машину на ворожий аеродром. Там Верхомій помітив німецький літак і, недовго роздумуючи, сів за штурвал та й повів літак на свою базу. Витівка мало не закінчилася для нього трагічно, адже, коли підлітав до радянського аеродрому, його обстріляли ще й рідні зенітки. Іншого разу Тихін Григорович повернувся в розташування своєї частини не на крилатому красені, а на... вороному коні. Трапилося це, коли під час виконання бойового завдання літак підбили, і пілот приземлився неподалік розташування партизанського загону. Тож довелося партизанам виділити побратимові єдиний транспортний засіб, що мали, ще й перевести його через лінію фронту.
На крилах з комфортомА якось Тихін Григорович урятував командира авіаланки Івана Холодного та його штурмана. Під час бомбардування ворожих позицій їх збила зенітна батарея. Разом з літаком згоріла рація, тож пілоти залишилися без зв'язку. Минуло кілька днів, льотчики не повернулися. Звісно, що в частині їх вважали загиблими. Продовжити розпочату ними справу відправили Верхомія. Повертаючись з завдання, льотчик уважно оглядав місцевість, і раптом серед гущавини лісу запримітив вогник. Інтуїція підказувала Тихонові Григоровичу: це свої, і він не помилився. Бойових побратимів у частину він доставив "з комфортом" - просто на крилах літака.
Після поразки під Сталінградом німецьке командування розробило надсекретний план-реванш під кодовою назвою "Цитадель". Однак через дев'ять днів план був уже в руках радянського керівництва. У розгромі німецького штабу брав участь Тихін Верхомій, який особисто доставив полоненого генерала разом із "Цитаделлю" до штабу армії М.Ф. Ватутіна. За цю операцію йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
На жаль, дожити до перемоги героєві не судилося: 1 травня, отримавши з рук генерал-полковника М.М. Попова Зірку Героя, він вирушив на завдання - доправити партизанам боєприпаси та продовольство. Цей виліт став останнім для Тихона Верхомія. Під час посадки його літак зазнав пошкоджень. А підшукуючи місце для посадки викликаного підкріплення, льотчик із групою партизанів потрапив у засідку, де й загинув у нерівному бою.
Іван БУГЕРАХмельницька обл. КЛУМБИ ДОВКОЛА ГАЗОВИХ КАМЕР Зовнішня чистота та порядок німецьких концтаборів маскували собою "фабрики смерті"Всього у 1939-1945 рр. в німецьких концтаборах загинуло, за різними оцінками, від 7,5 до 10 млн осіб. Із них на долю Освенціма припало 1,5-4 млн жертв. Радянській Армії вдалося визволити лише 2819 чудом вцілілих в'язнів... Довелося скуштувати табірної баланди і буковинцю Іванові Торбі. Її гіркий присмак все життя нагадує викарбуваний на лівій руці ветерана порядковий номер 131383... Довгі руки рейху- Війна перервала усі найкращі мрії і сподівання мого покоління, - говорить колишній в'язень Освенціма і Маутхаузена, а нині житель селища Путила Чернівецької області Іван Торба. - Ми були зовсім юними. Нам так хотілося жити, і ми чекали від життя тільки всього хорошого. Та десь там, далеко за межами нашої Вітчизни, наша доля уже вирішувалась...
- Травень 1943 року в рідному краї був теплим і зеленим, - пригадує він. - Здавалося, ось-ось біля клубу заграє оркестр, і село, святково вбране, збереться на мітинг, присвячений Дню міжнародної солідарності трудящих. Та село немов вимерло, лише вартові раз за разом брязкали гвинтівками по вуличках.
- В кутку біля запічка плакала мати, біля столу важко зітхав батько - горе прийшло в нашу хату, - розповідає Іван Торба. - До хати вдерлися поліцаї, старший з них хрипло прокричав: "Нічого даремно хліб їсти, поїдеш на роботу до Німеччини!". Пішли поліцаї в інші двори, а я, недовго думаючи, вискочив з хати і бігцем через городи на поле.
У сусідньому селі на горищі однієї з хат хлопець просидів дві доби, ще два тижні переховувався у родичів і, гадаючи, що все минулося, повернувся додому. Але Німеччина й не думала забувати про свою робочу силу - невдовзі знову довелося Іванові блукати навколишніми селами. Схованку втікача одного дня хтось розсекретив німцям.
- Старий поліцай зі злістю тицьнув мені свій пістолет під ніс, - пригадує Торба. - Вже біля управи він сказав мені і ще багатьом таким же хлопцям, як я, що нам випала велика честь працювати на Німеччину.
Довелось попрощатися з матір'ю, батьком, з рідними, з селом. Зелені луки і квітучі сади замінити на чорні закурені дороги. Разом з іншими полоненими та односельцями у запечатаних вагонах Івана повезли у Польщу, до Кракова, де розмістили у якомусь бараці.
- Вже наступної ночі я втік, - розповідає колишній в'язень 131383. - Цілий місяць блукав Польщею, та на одній із застав мене спіймали. Потім були знущання, допити і в'язниця, але я ніколи не думав, що потраплю в саме пекло - концентраційний табір Освенцім. Побачене і пережите в ньому перевершило все.
"Праця робить вільним""Аусшвітц" - так спочатку називався цей табір поблизу польського містечка Освенцім. Його таємницю розгадали лише у 1944 році - лише тоді світ, завдяки героїчним зусиллям освенцімських підпільників-антифашистів, дізнався правду про страшну "фабрику смерті", що займала більше 40 квадратних кілометрів. Іванові Григоровичу довелося на собі відчути жахіття гітлерівських ідей "очищення Європи". Щоденно два-три ешелони звозили туди людей різних національностей з усієї Європи. На них уже чекали дев'ять газових камер, п'ять крематоріїв, які щодоби спалювали 7-8 тисяч трупів. В Освенцімі Торба потрапив на тримісячний "карантин": в'язнів штабелями клали на бетоні, від чого багато хто помирав. Хворих відразу відправляли до крематорію, цілі групи приречених ставали жертвами дослідів лікарів бактеріологічної лабораторії.
- На сніданок нам давали гарячу воду з ячменем та невеличкий шматочок хліба наполовину з тирсою. На обід була баланда із брукви, щось подібне до буряка. Увечері - гаряча вода, - пригадує Іван Григорович. - Ніхто з ув'язнених і не мріяв про повернення на Батьківщину. Прожити хоча б ще один день вже було за щастя...
Тисячі людей, звезених у Німеччину під брехливим гаслом "переселення на нові землі", обдурених і змучених, пограбованих до нитки, знищували у гігантських печах, удобрюючи їхнім прахом навколишні поля... Німці були дуже пунктуальні в обліку в'язнів, живих і мертвих, слідкували, аби ні майно, ні робота, ані останки їх не пропали марно.
- Всюди на території концтабору був порядок і краса, - пригадує Іван Григорович. - Животи фашистів розпирало від найвишуканіших страв, а в'язні пухли з голоду, отримуючи по мисці якоїсь баланди.
Сім місяців пробув Іван Торба у цьому концтаборі. Коли наші війська підходили до Польщі, полонених погнали у Верхню Австрію. Фашисти намагалися якось змити криваві сліди в концтаборах. Евакуювати освенцімський табір було не так просто - частково його спалили, а в'язнів, які ще могли рухатись, етапували до Маутхаузена. На початку 1945 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер дав наказ знищити усіх політв'язнів. Щоб не потрапити до їхнього списку, Торба попросив знайомого писаря виправити запис у табірних документах з "політичний" на "саботаж". Так йому вдалося потрапити у Маутхаузен, де Іван познайомився зі своїм рятівником Миколою Боднарем. Удвох вони якогось дня втекли з концтабору і нарешті потрапили до своїх. Виснажене тіло вісімнадцятирічного юнака тоді важило всього 38 кілограмів, тож довелося довго лікуватися у санчастині, перенести чотири операції. Лише після цього Торба відчув, що все-таки знову живе... На 3-му Українському фронті він воював аж до закінчення війни.
Іван Григорович свято береже Орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Вітчизни І ступеня, багато ювілейних медалей - то свідки його нелегкого воєнного життя. Зберігає ветеран численні грамоти від Всеукраїнського, обласного, районного керівництва за багаторічну сумлінну працю в лісокомбінаті (там він пропрацював 40 років), за особистий внесок у розвиток ветеранського руху. Багато років поспіль Торба був незмінним головою первинної, а потім і районної організації ветеранів війни і праці, зараз він голова районної організації інвалідів України, заступник голови районної організації ветеранів війни і праці, член президії такої ж обласної організації.
- Я хочу сказати усім людям: бережіть мир, бо це найдорожче, - говорить учасник війни. - Будь-які життєві негаразди ми можемо пережити - досвід війни добре засвідчує це. Адже всюди - де б не були, в яку б "карусель" не втрапляли, наші люди працювали на перемогу, і навіть там, у концентраційних таборах, діяли підпільні організації, вибухали повстання. Ми просто дуже хотіли вижити, перемогти задля наступних поколінь, щоб ніколи не повторилось те, що ми пережили.
Ганна ФЕДЮКЧернівецька обл.
Друк сторінки
