Шоста полоса

"Майскими ночами, отгремев, закончились бои"... Стих гуркіт "катюш", спорожніли бомбосховища, чорний дим і полум'я пожарищ залишилися тільки на георгіївській стрічці. Та для тих, хто хоч раз ступав на змішану з металом і кров'ю землю передової, ніщо не минуло, ніщо не забуто. У пам'яті живі фронтові товариші. А бойові нагороди блищать так само гордо, як і 64 роки тому...
 
 

• ЖИТОМИРЩИНА

 
"Сестричко, добий мене...". На все життя запам'яталися фронтовій санітарці стогони поранених бійців

Немало дівчат у 40-х, ледве закінчивши курси телефоністок, зенітниць, медсестер штурмували військкомати з єдиним проханням: на фронт! "Не дивіться, що я мала. У мене серце за Батьківщину болить!" - так умовляла військових Ганна Якубенко. Лише на передовій до них приходило розуміння, як усе-таки нелегко жінці бути солдатом...
 
Маленька, та завзята

П'ятеро дітей Ганниної родини рано залишились сиротами - їй самій було тоді лише 8 років. Старші сестри забрали дівчинку з собою в Київ, де напередодні війни вона закінчила на відмінно тримісячні курси медсестер.

- Тривожну новину почула по радіо, відпочиваючи з подругами в гуртожитку, - пригадує Ганна Олександрівна. - Наступного дня всі ми були вже у військкоматі. Мене оглянули і почали відмовляти: "Така маленька, худенька - ну куди ви підете? На фронті не іграшками бавляться - там треба людей рятувати". Але бажання потрапити медсестрою на фронт у мене тоді було величезне. "Не дивіться, - кажу, - що мала - мені вже двадцять. І в мене серце за Батьківщину болить".

За тиждень дівчат з музикою проводжали на фронт. Нелегкою була поїздка в товарних потягах; в дорозі ешелон обстріляли німецькі літаки - і відтоді Ганна постійно бачила кров, поранених, та чула страшні крики вмираючих.

- Нас довезли до Полтави і висадили. Солдати копали окопи, а ми допомагали, - розповідає ветеран. - Виявилось, що кожного ранку німці проводили тут артобстріл: солдати казали, що то "німець нас сніданком частує". На все життя запам'яталося, як понівечені 18-20-річні хлопці кричали від нестерпного болю, кликали маму...

Одного разу під час бою Ганні довелося витягати пораненого танкіста з підбитої машини. Бій був у розпалі, всюди розривалися снаряди, над головою санітарки свистіли кулі.

- Щоправда, страху ніякого в мене тоді не було - перев'язую я танкіста, а він мені й каже: "Що це у вас ллється біля вуха?", - говорить Ганна Олександрівна. - Виявляється, осколок від снаряда влучив мені в голову, а я від загального перенапруження нічогісінько не відчула.

Ганна ледве дісталася медпункту, там їй рану зашили і звеліли тиждень лікуватися на стаціонарі. Але, як говорить Якубенко, хіба ж можна було дозволити собі такий відпочинок, коли на полі бою щодня гинули сотні бійців? Днів п'ять набиралася сил, і - знову на передову.

Честь і слава - раз на рік

Невдовзі радянські війська дійшли до Сталінграда.

- Стільки жаху набачилась, що спокійно і зараз не можу згадувати, - смутніє учасниця бойових дій. - Пам'ятаю нелюдські страждання бійців з відірваними кінцівками... Вони хотіли одного - померти, просили мене: "Сестричко, добий!". Їхні крики довіку житимуть у моїй пам'яті.

За словами Якубенко, санчастини Радянської Армії були забезпечені необхідними медикаментами та обладнанням значно гірше, ніж німецькі. Бинтів, ліків, одягу постійно не вистачало.

- Хоча який там одяг: я одну шинель, шапку, сорочку та чобітки всю війну проносила, - пригадує ветеран.

А ще потерпали бійці та медсестрички від вошей, які надокучали і вдень, і вночі. Спати було неможливо - доходило до того, що підхоплювалися серед ночі і розпалювали багаття, знімали сорочки і над вогнем трусили паразитів, аби хоч на короткий час позбутися нестерпної сверблячки і подрімати - адже щохвилини могла початися атака і знову довелося б іти на передову.

- Згадую ті роки і не можу втриматися від сліз, - каже Ганна Олександрівна. - Стільки років минуло, а здається, ще вчора я рятувала поранених, тягала їх з поля бою на шинелі, виймала осколки, перев'язувала... Ображає нинішнє ставлення держави до нас, ветеранів. Раз на рік у День Перемоги привітають скромним частуванням і знову забувають про наше існування.

Ганна Олександрівна має нагороди "За победу над Германией", "За оборону Сталинграда" та ін. Живе сама: двоє її дітей переїхали до Росії. Але по всьому колишньому СРСР живуть люди, яких колись винесла з вогню тендітна Ганночка, що назавжди стали для неї близькими, живуть їхні діти і внуки. А отже Ганна Олександрівна самотньою почуватися не може...

Лілія МАЙСТРУК
м. Житомир

• ОДЕЩИНА

 
"Дрожат леса и горы, когда идут саперы!". Лейтенант Андрій Попов "вивчив" мінні поля Великої Вітчизняної від Сталінграда до Болгарії

Архангельське військово-інженерне училище виховало в підопічних стійкість і витримку, і ця наука неодноразово виручала згодом бійця не тільки у фронтових колотнечах, але й у післявоєнній "мирній" роботі. Адже навіть у весільну подорож подружжю Попових довелося вирушити на... Чукотку.
 
Ахтунг! Мінен!

У 1942 році під Сталінградом лейтенант Андрій Попов прийняв командування саперним взводом 333-ї стрілецької дивізії. Свою першу нагороду - медаль "За відвагу" - він отримав під Сталінградом.

- Служба сапера пов'язана з постійним ризиком, особливо в наступі, - розповідає Андрій Олександрович. - Перед штурмом ворожих позицій стрілки, артилеристи, танкісти відпочивають, а сапери - за переднім краєм, щупами відшукують міни, роблять проходи в мінних полях.

Усі довгі роки війни Андрій Попов виконував цю ризиковану роботу. Пригадує, як на Луганщині наступ наших військ застопорився. Попова викликав командир батальйону Давидов - дав команду йти на посилення стрілецькому батальйону і зайняти оборону на ділянці кількох будинків. Комвзводу наказав своїм бійцям розбитися на групи по три-чотири людини, кожній групі захопити по одному з найближчих будинків і битися до останнього патрона. Саперам вдалося прорватися до центру села і вибити німців з клубу. Бій тривав кілька днів, і від батальйону залишилося усього 40 солдатів, взвод Попова недолічився 12 бійців... Проте був узятий важливий стратегічний рубіж, який вирішував долю подальшого наступу. До нагород командира саперного взводу додався орден Вітчизняної війни другого ступеня. Багато солдатів за віком годилися Андрію Попову в батьки. Проте знання, отримані у військовому училищі, допомогли йому - не відразу, звісно, а з часом - завоювати авторитет і добитися визнання бувалих солдатів.

Був час, коли південні краї не балували армію теплом. Після того, як дивізія форсувала Тилигульський лиман, несподівано ударив мороз. Йшли мокрі, голодні, бездоріжжям. В одному полку декілька людей замерзли на смерть... У селі Петровка Комінтернівського району Одеської області простояли днів два: саперам треба було обладнати командиру дивізії спостережний пункт.

- Не було сил тримати в руках кирку! - розповідає Андрій Олександрович. - Стан такий: якщо не ворушитися - можна замерзнути, а ворушитися сил бракувало...

Але дивізія з боями просувалася вперед на Одесу. На той час місто було вже добряче розграбовано, а населення жило в страху від постійного мародерства, вбивств. Коли рота Андрія Попова підійшла до цегляного заводу на Шкодовій горі, навіть бувалі бійці здригнулися від побаченого: в цегляному кар'єрі було близько 40 трупів жінок, стариків, дітей, яких напередодні розстріляли фашисти.

Сарата - Чукотка

Андрій Олександрович вважає своє життя цікавим. Частково цим він зобов'язаний своїй дружині Олександрі Іванівні. Попови є членами міського клубу "золотих подружжів", минулого року відзначили своє діамантове весілля.

- Нас моя однокурсниця з Одеського медучилища познайомила, - згадує Олександра Іванівна. - Листувалися довго. Він на той час в Сараті служив. Навчання моє до кінця підходило, і я написала Андрію, що чекаю на розподіл, невідомо, чи побачимося...

Офіцер був тоді в "таборах" (на навчаннях), але командир відпустив свого начальника штабу влаштовувати особисте життя. Тільки весілля відсвяткували, як Андрій Олександрович отримав направлення на Чукотку. Дорога туди й була їхньою весільною подорожжю.

- Про це можна цілу повість написати, - говорить Олександра Іванівна. - Моя мама рік не знала, де я і що зі мною, навіть в Міноборони листа писала.

До Владивостока дві сім'ї їхали у товарному вагоні. Потім більш як місяць чекали теплохода на Чукотку. Навігація підходила до кінця, але військових все ж таки ризикнули відправити. Солдатів, офіцерів з сім'ями спустили прямо в твіндеки (міжпалубні простори) теплоходу "Чайковський", кинули мішки з сухарями, оселедцем, бочки з водою... Двічі під час шторму "Чайковський" ледь не потонув, довелося давати сигнал біди "SOS". Вже біля самої Чукотки буксир до теплохода близько підійти не міг, усе вже кригою було укрито, тому пасажирів вивантажували судновими лебідками в сітках при сильному вітрі.

Великого багатства подружжя не нажило. Вважають, що треба вміти контролювати свої споживацькі емоції, розмежовувати потребу і примху. Можливо, цьому їх навчила військова напівголодна юність? Вихована дідовими спогадами, внучка Ляля присвятила ветерану такі вірші:

Вокруг спокойно:
мир и тишина
И лишь таким, как он,
Кровавая и страшная война
Нередко разрывает сон.
Огнем и взрывами,
и криками детей,
Безумною стрельбою
И миллионами смертей,
И материнских слез рекою
Его судьбу сломало горе.
Но миром кончилось оно.
Он защищал для нас свободу,
Чтоб счастье к нам пришло...

Лариса БУЛЛО
м. Одеса

• ЗАПОРІЖЖЯ

 
"Ставлення до кожного пораненого - як до найріднішої і близької людини"

Врятувати життя бійцю - завдання номер один для військового медика. Повернути його в стрій - питання не менш важливе. Радянські військові лікарі, медсестри і санітарки з цим завданням успішно справилися. Справилися, ризикуючи власним життям. Наша розповідь про кавалера двох орденів Червоного Прапора, гвардії старшину у відставці Людмилу Лазар'янц, у дівоцтві - Потапенко.
 
Веселощі урвалися...

22 червня 1941 року в селі Новоуспенівка Веселовського району Запорізької області грали гучне весілля. Серед гостей була і тендітна дівчина Люда Потапенко, якій нещодавно виповнилося шістнадцять. Але веселощі раптово урвалися: було оголошено, що німецькі війська напали на СРСР.

Людмила Дмитрівна розповідає, що рішення піти на фронт визріло майже одразу. Коли лінія фронту наблизилася до рідного села і там розташувався медичний батальйон 296-ї стрілецької дивізії, вона пішла в його штаб і заявила, що бажає битися з ворогом. Тоді ніхто не став розбиратися, що добровольцю Потапенко ще немає й сімнадцяти років. Дівчину призначили реєстратором, до її обов'язку входило ведення медичних карт, куди заносилися всілякі відомості про пораненого. Першу зустріч з жертвою страшної війни вона пам'ятає досі...

Уперше потрапити під обстріл випало в грудні 1941-го в районі Донбасу. В той час як відволікаючий удар контрнаступу під Москвою проводило наступальні бойові дії угруповання радянських військ, рядова Потапенко попросилася в передовий загін медсанбату. Потік поранених бійців, що надходили, наростав, їх доводилося оперувати при вогні саморобних світильників - гільзи артилерійського снаряда, наповнені бензином або гасом, зі вставленим гньотом.

Коли прийшло повідомлення, що прорвалися німецькі танки, медичне обладнання, препарати і поранених почали вивозити. Дорогою за медсанбатівською машиною, на даху якої було намальовано величезний червоний хрест, причепився фашистський літак. Він випускав чергу за чергою, але, на щастя, не влучив. Після цього та інших подібних випадків радянські військові медики перестали позначати свої об'єкти червоними хрестами, оскільки вони ставали чудовою мішенню для німецьких бомбардувальників.

Солдатське щастя

Однією з наступальних операцій була харківська. Проте початковий успіх прориву радянських військ на вузькій ділянці фронту в напрямку до Харкова обернувся катастрофою. Німецькі війська рубонули по флангах Барвинківського виступу, і величезна маса червоноармійців потрапила в котел. Радянські втрати становили 277 тисяч осіб. Маршал Тимошенко доклав зусиль, аби вивести війська з оточення, та вийшли тільки 22 тисячі солдат - десята частина оточених. Серед них була і Люда Потапенко.

Коли радянські війська розпочали визволення Криму, Люді Потапенко випало воювати під Керчю. На той час вона вже стала медичною сестрою і була асистенткою під час проведення хірургічних операцій.

Медичний пункт розгорнули в одному з будинків невеличкого місцевого рибальського села під актуальною назвою Опасноє. Артснаряд розвернув ріг медпункту і почалася евакуація в інше приміщення. Залишалося забрати лише хірургічний стіл, коли почалося авіаційне бомбардування. Ситуація склалася так, що нещасливий стіл зі своєю подругою несла наша героїня, і з ними поряд опинився ординарець начсандиву, циган-красень Роман. Всі вони бачили, як з люка фашистського літака відділилися три бомби. Роман запропонував бігти до гранітного міжгір'я, але дівчата чомусь вирішили, що хірургічний стіл буде кращим укриттям, і сховалися під нього.

Одна з бомб влучила у сховище артилерійських снарядів і димових шашок. Почалося пекло: розриви в непроглядній пітьмі. Проте, дівчатам вдалося дістатися неушкодженими до нового місця розташування. А невдовзі прийшов начсандив і сказав, що не може розшукати свого ординардця. Почалися його пошуки. В бомбовій воронці неподалік того місця, де збирався сховатися Роман і куди він кликав дівчат, Людмила виявила останки солдата. В черговий раз підтвердилася вибірковість солдатського щастя.

Перемога

Прийшов травень 1944-го, і медсанбат потрапив під Севастополь. Знаменитий штурм Сапун-гори - один з найкровопролитніших епізодів Другої світової. Людмилі Потапенко як медику найбільше запам'яталося, що дуже багато наших солдатів надходило з вогнепальними пораненнями голови - адже доводилося штурмувати гору! Севастополь звільнили, і двадцятирічна Люда ходила по руїнах ще недавно чудового міста...

Потім була Прибалтика, де під литовським Шауляєм місцевий житель переховував у себе вдома групу поранених радянських солдатів, з якими залишилася Людмила Потапенко після несподіваної контратаки німців. Був і Кенігсберг - столиця прусського мілітаризму, де старшина гвардії медичної служби зустріла Перемогу.

- Усіх підняла чергова в ніч з 8-го на 9-те травня 1945 року. Після її повідомлення про підписання акта капітуляції Німеччини, хто стрибав, хто плакав, хто обіймався і цілувався, хто радісно сміявся. Стріляли вгору зі всього, що було під рукою, - розповідає героїня.

А далі була демобілізація, повернення в рідний дім, де вже не було батька, який загинув на Кубані, й робота, важка робота по відновленню зруйнованого війною.

Олександр ВАРВАНСЬКИЙ
Запорізька обл.

• ТЕРНОПІЛЬЩИНА

 
Полк веселих і кмітливих. І "язиків", і снайперів на фронті брали не лише силою, а й військовими хитрощами

Для Союза Смолярова, кавалера орденів "Вітчизняної війни", "Слави", "За мужність" і "За бойові заслуги" війна розпочалася, коли він був школярем і проживав у Кам'янці-Подільському. В червні 1941 року, близько 4-ї години ранку в місті почули вибухи, але ніхто нічого не розумів: німці бомбардували без попереджень.
 
З десятого класу - прямо в бій

- На війну я потрапив у 1944 році, коли Перший український фронт проходив через наше місто, - розповідає тернопілець Союз Георгійович. - Мені тоді було 16 років, але солдати були потрібні, тому до мого віку не прискіпувалися.

Хлопець непогано стріляв, тож його направили до 66-го стрілецького полку. Смоляров пройшов курс молодого бійця у фронтовому навчальному полку і на території Польщі отримав бойове хрещення. Пройшов через всю Польщу, Чехословаччину і половину Німеччини, аж поки ворог не капітулював. За словами Союза Георгійовича, навіть на війні траплялися кумедні випадки. Пригадує, як отримав із товаришами завдання - знайти німецького "язика". Влаштувавши засідку, впіймали трьох німців, привели їх у частину і лише там виявили: один з "язиків" - поляк, що нібито жив у селі неподалік. Під час обшуку знайшли в кишені його фотокартку, з цим "речдоком" солдати й вирушили до села перевіряти інформацію. Знайшли і хату, і матір полоненого. Вона підтвердила, що сина забрали німці, а коли побачила фото, показане солдатами, розплакалася, не розуміючи, як могло статися: забрали сина німці, а опинився він у полоні в радянських солдат. Довелося повернути вояка вдячній матері.

- Майже тиждень потому ми жили як на курорті - їли, що хотіли, про нас піклувалися, як про рідних, - усміхаючись, згадує ветеран.

Ще одна історія також пов'язана із ловами "язика". Якось Союза Георгійовича з кількома солдатами послали шукати німців. Ходити їм довелося під дощем, полями і болотами, та як на лихо, жоден фашист так на очі й не потрапив. Тоді один солдат запропонував хитромудрий план - заховатися у пустому сараї, що стояв неподалік, а на світанку... закукурікати. Так і зробили. Неймовірно, але факт: вранці, почувши "півнячі" співи, до сараю прибігли двоє німців - полювати на "сніданок"; там їх і впіймали.

Салют у Берліні

- У боях доводилося проявляти не лише відвагу і витривалість, але й винахідливість, - пригадує ветеран.

- Свою територію німці укріпили добре, чим ближче до перемоги, тим більше перешкод доводилося долати, - говорить Союз Георгійович. - Чимало клопоту ми мали через так званих "зозуль" - німецьких солдат, яких за провини приковували на деревах, лишаючи їм кулемет і набої. Такі "зозулі", приховані в кронах дерев, могли успішно відстрілювати наших солдат.

З одним таким снайпером зустрівся і полк Смолярова. Вже кілька бійців стали його жертвами, а зрозуміти, звідки постріли, ніяк не вдавалося.

- Тоді командир дав мені завдання "зняти" його, - пригадує тернополець. - Зробили ми опудало з соломи, вдягли його у військову форму і виставили з окопів. Пролунав постріл - значить ми на правильному шляху. Німець стрільцем виявився влучним - поцілив прямісінько в зірку на пілотці. Десь аж за третім пострілом нам вдалося визначити місце, де він сидів... Лише після цього знищили снайпера, який забрав життя стількох наших побратимів. Та найважче, за словами ветерана, було на підступах до Берліна. Відступаючи через копальні, німці затоплювали їх, і радянським військам оминати їх було дуже складно. Тож солдати залазили у воду, клали собі на плечі дошки, і по тих "кладках" інші хлопці йшли у наступ. Брали плавучі палки, з них робили невеликі плоти - так і захоплювали бойові рубежі один за одним. Вже згодом на підмогу воякам підійшли "амфібії" - БТРи, які могли пересуватися у воді.

- Так ми пробивали собі дорогу до Берліна, - каже Союз Смоляров. - Кожен крок був нелегким, але солдат при потребі завжди знайде вихід з будь-якого становища.

Союз Георгійович - один з тих, хто бачив автоматні "салюти", обійми і сльози, у Берліні - каски і пілотки, що літали в День Перемоги:

- Ми тоді раділи, як маленькі діти, адже дожили до тієї миті, про яку мріяли рушаючи у бій, живучи в окопах, хоронячи своїх друзів на полі бою...

Катерина ІВАНЧЕНКО
м. Тернопіль