Третя полоса

Переді мною на письмовому столі лежить дивом вціліла фронтова газета, що дожила до наших днів. "За рідну Волгу", номер 121 від 11 листопада 1943 року. Всього через кілька тижнів відбудеться Тегеранська конференція, де буде прийнято рішення про відкриття другого фронту. А за кілька місяців до виходу цього номера газети радянські війська здобули найважливішу перемогу в битві на Курській дузі. Людям, через чиї руки вона пройшла, ще не було відомо, що війна з фашистською Німеччиною закінчиться у травні 45-го. Також не могли вони подумати, що країна, за яку мільйони радянських солдатів віддали свої життя, майже через п'ятдесят років зникне. Ця старенька газета, до якої доторкаєшся з трепетом, є втіленням застиглого часу.

Ось оперативне зведення від радянського інформбюро за 10 листопада. "...Війська 1-го Українського фронту, продовжуючи розвивати наступ, оволоділи районними центрами Київської області Іванків, Гребінки, а також зайняли більш ніж 60 інших населених пунктів...". Також вказано, що за 9 листопада на всіх фронтах радянськими військами підбито і знищено 53 німецьких танки, 12 літаків противника.

Поруч укази про запровадження орденів "Перемоги" та "Слави" І, II і III ступенів. Червонофлотець І. Голованьов у замітці "Посилити удари по ворогу" пише: "...Червона Армія виганяє німців з радянської землі. Звільнено до 1 мільйона квадратних кілометрів території, тобто до двох третин радянської землі, тимчасово захопленої ворогом".

Акуратною колонкою йдуть новини із закордону. Генерали де Голль та Жіро підписали декрет про зміну складу Французького Комітету Національного Звільнення. У Відні відбулася масова антигітлерівська демонстрація, що вилилась у сутички населення з військами СС.

На другій сторінці з ходу з розмаху б'є лист сестри брату із звільненого Маріуполя. "Колю, не описати всіх страхіть, яких ми натерпілися за два роки у фашистських лапах. Коли німці залишали місто, вони вирішили погнати з собою або винищити все населення до єдиної людини. Старим, хворим, грудним дітям - нікому не було пощади... Німці почали палити місто. Палили його з вечора 7 вересня до 10 вересня. Вдень і вночі. Страшно, що вони наробили, варвари. Все горить. Місто порожнє, нема ніде людської тіні, тільки полум'я палає".

Що ще потрібно, щоб зрозуміти і ще раз усвідомити всю глибину трагедії, яка торкнулася кожної людини в СРСР? Це не сухі слова істориків, які народилися вже набагато пізніше після закінчення війни. І не пафосні промови політиків, що згадують про ветеранів хіба що раз-двічі на рік: на честь 9 Травня або напередодні чергової виборчої кампанії. Це слова жінки, яка знайшла у собі сили вижити і врятувати від смерті свого сина Аліка. Тут же, поруч з листом, маленька чорно-біла фотографія з підписом: "Мешканка Кременчука гр-ка Панченко з дітьми на вулиці зруйнованого німцями міста".

Тут за кожним рядком чиясь доля. І хто знає, як склалося життя старшого червонофлотця Ф.Шамрая, який писав вірші, або, наприклад, автора невеликого фейлетону Леоніда Єфімова. Можливо, і дай, Боже, їм здоров'я у такому разі, вони живі і ведуть нескінченну для пенсіонерів боротьбу з комунальними платежами та зростаючими цінами. Навряд чи це та турбота, на яку кожен із них розраховував у молодості. Можливо, вони загинули і з почестями поховані. Можливо, вони серед тих, кого ми називаємо невідомими солдатами.

У когось - правда, хіба що з молодого покоління або з тих людей, які збираються відкривати у Тернополі меморіальну дошку солдатам СС "Галичина" - може виникнути запитання: "Ну і навіщо було все це писати?". Відповідаємо: у пожовклому від часу аркуші формату А3 більше правди, ніж у більшості сучасних підручників з історії. Врешті-решт, Велика Вітчизняна війна так чи інакше торкнулася кожного мешканця країн СНД. Батьки, діди, прадіди, близькі, далекі родичі. Кожному з нас є кого згадати. І кожному з нас є про що помовчати.

Данило КРАВЧЕНКО,
оглядач