Четверта полоса

Не так давно пішов із життя доктор економічних наук, професор Михайло Павлишенко. В його доробку більш ніж 300 наукових праць, велика плеяда підготованих у Львові спеціалістів та науковців. Син професора - Богдан Михайлович підготував до друку підбірку праць батька і звернувся до фахівців, аби ті поділилися враженнями від книжки.
 
Свою думку з приводу прочитаного висловив і О.Мороз. Високо оцінюючи наукові статті М.Павлишенка, він торкнувся до основоположних питань політекономічного характеру, які характеризують українську дійсність. Сподіваємося, вони зацікавлять наших читачів.

Шкодую, що не довелося зустрітися з Михайлом Миколайовичем тоді, коли в політичних дискусіях про реформування економіки, тим більше, в дискусіях щодо землі, так не вистачало переконливого і стійкого голосу справжнього вченого. Кажу "справжнього", бо інших, з високими званнями, посадами і нагородами вистачало. Але вони були (і є) несправжні, готові "науково" обґрунтувати будь-яку примху державного начальства, догодити іноземному раднику, за плечима якого хіба-що обивательське уявлення про ринкову економіку та приклади переваг заокеанського досвіду. А що той досвід опирається на експлуатацію потенціалу всього світу, за який розрахунок ведеться емісійним доларом, наші консультанти не зважали. Скоріше, того і не уявляли, бо об'єктивної політекономії вони не вивчали, відпрацьовували проплачене завдання - прив'язати ще одну країну до маховика накопичення капіталу, зробити її частиною глобальної системи, де на одному полюсі є успішні і багаті, на іншому - ті, що не вилазять із безладу реформ і внаслідок того злидарюють.

У збірці праць М.Павлишенка немає прохідних статей. І хоч основні його висновки пронизують багато матеріалів, опублікованих у різний час, і свідчать про глибоку переконаність у своїй правоті вченого, його громадянську позицію краще демонструють роботи, написані на початку незалежності України. Наприклад, стаття "Роздержавлення і приватизація: новий погляд на проблему", опублікована в середині 1994 року, коли ще не було очевидних аргументів з практики, але робота висвітлює необхідну суть категорій "роздержавлення" та "приватизація" і попереджає, що може статися, якщо знехтувати базовими законами розвитку, підмінивши їх тарабарщиною про те, що "вільний ринок" все відрегулює на основі попиту і пропозиції. Цю та інші статті можна використовувати як обвинувачення українським горе-реформаторам, бо нинішня дійсність, матеріальна диференціація суспільства, концентрація нетрудових багатств у маленької групи "ощасливлених" владою і, загалом, відкидання системи господарювання на сторіччя назад - про все це своєчасно попереджав автор. Думаю, із міркувань корпоративної етики він нагадує про те, що влада не цікавилася думкою вчених. Це правда. Але правда і те, що мало вчених сміли говорити інакше, ніж влада, їхній голос тонув у ґвалті дилетантів, котрі прорвалися до влади на хвилі популізму і демонстративного патріотизму. Певен, що М.Павлишенку непросто було вести свою лінію у рідному Львові, бо щось не пригадую, аби чимала депутація львів'ян у парламенті, серед яких були і представники наукового світу, сумнівалися в своїх рекомендаціях, посилаючись на думку професора. Чи на думки І.Франка, згадувати про якого з інших причин вони не забували.

Вся книжка - поема про трудовий характер товару, товарних відносин, прибутку, вартості праці, ціни та інших політекономічних чи конкретних економічних понять. З огляду на сучасний стан розвитку продуктивних сил та особливості виробничих відносин в Україні та світі, у деяких випадках можна було б полемізувати з автором, оспорювати відстоювану ним однаковість приватної, колективної та суспільної власності, зважаючи на її - однаковості - певну абстрактність, ідеалістичність та на відмінність між трактуваннями автора і положеннями, викладеними в "Капіталі" К.Маркса. Його логіка переконлива. Адже заперечення трудового характеру приватної власності виникає не з суб'єктивних причин, з пожадливості керівника, наприклад. Справа в тому, що як тільки товарне виробництво за своїми законами розвивається в капіталістичне виробництво, в такій же мірі закони, властиві товарному виробництву, переходять у закони капіталістичного привласнення. Природа первісного накопичення капіталу полягає в експропріації безпосередніх виробників, тобто знищенні приватної власності, заснованої на власній праці. Відбувається важлива метаморфоза появи капіталістичного ладу і капіталіста як такого. Він стає ним не тому, що керує виробництвом (як про це іноді згадує автор), навпаки, він керує (володіє) виробництвом тому, що він капіталіст. Зрозуміло, він одержує винагороду від додаткової вартості не на основі затраченої праці, а за правом власності на засоби виробництва і (як би це кому не подобалось) на привласненні праці найнятих працівників.

Це і відбувається в нинішній Україні, і є основою соціальної несправедливості.

Треба згадати, що М.Павлишенко сам (і неодноразово) доходить висновку про брак теоретичних розробок щодо перехідних моделей від одного до іншого типу власності на різних етапах суспільного поділу праці. Госпрозрахункові механізми, скромний досвід народних підприємств у США, досвід наших колективних сільськогосподарських підприємств, що вистояли в умовах нав'язаних авантюрних реформ, потребують сучасного теоретичного і практичного опрацювання. Нерозробленим, величезним пластом для економічної науки виглядає пояснення послідовності і змісту переходу від індивідуальної до колективної і суспільної власності при збереженні її трудового характеру. Ще більш цікавою і актуальною для нас була б розробка теорії роздержавлення, яка би мала надзвичайне значення для практики та її законодавчого супроводу і, можливо, показала б шлях до одержання вищої якості у діалектичній тріаді "заперечення заперечення", коли власність переходила від індивідуальної трудової до одержавленої (з втратою трудових властивостей) і далі - до колективної і суспільної власності з поверненням їй трудового характеру.

"Практика без теорії сліпа", - це та частина відомого виразу К.Маркса, що повністю стосується нинішньої української практики, хоч причина того не стільки у дефіциті теорії, як у зав'язаних очах керманичів, котрі віддають перевагу не теорії, а власному зиску. Адже вони - бізнесмени (і не з такими переконаннями, як у цитованого М.Павлишенком Г.Форда). Для них власний нетрудовий прибуток вище інтересів суспільства і окремого громадянина. Не випадково М.Павлишенко буквально протестує проти зрощення бізнесу і влади. Він, проте, вважає, що в основі нетрудових доходів і нетрудової власності лежить суб'єктивний підхід окремих керівників, нестворення владою інших умов приватизації. Він помиляється, так і було задумано. Для того важливо було видерти у народу (ваучерами чи паями) право людей на власність, а далі все передбачалося за перевіреними шляхами капіталізму. Те, що у нас будується капіталізм, влада і політики соромляться визнати, бо це означає розвиток у зворотному напрямку, а нікому ж не хочеться вважатися реакціонером. Те, що ми до цього ладу прилаштувалися у хвості цивілізації, керманичів не турбує, - про себе вони не забули.

У формулюваннях щодо проблем товарно-грошових відносин, та ще при впливах світової кризи, особливо тривожно звучать слова М.Павлишенка про нехтування справжньою політекономією у вузах України, про потребу сучасного визначення статусу і ролі держави, про тенденції втрати зв'язку виробництва з власністю, про місце влади та органів управління, про потребу і суть демократизації економіки. У цьому відношенні він соціаліст за світоглядом, бо всі його теоретичні розробки спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, коли виробництво є основою життя, а праця - мірилом вартостей всього.

Йдеться тут не про партійну приналежність, а про науковий, отже, об'єктивний характер його висновків (як це робив соціаліст, теж, на жаль, покійний академік С.Мочерний, з яким автор співпрацював і на якого посилався в приведених у збірці статтях).

Яскравим підтвердженням сказаного є роботи М.Павлишенка, що стосуються аграрної сфери, в т.ч. землі сільськогосподарського призначення. Ці роботи доцільно було б видати окремо, аби ті, хто відповідає за цей сектор економіки, і ті, хто керує державою, заглянули в дзеркало, яке відбиває нашу дійсність і відчули жах задзеркалля. Червоною від напруги струною у цих статтях звучить заперечення перетворення землі на предмет купівлі - продажу. Між іншим, і це теж випливає зі статей М.Павлишенка, саме в аграрному секторі, поки його остаточно не спаплюжили "реформатори" від влади, є чи не найкраща можливість реалізувати ідею вченого про трудовий характер такої приватної власності, де власником виступає колектив.

Згадаю ще раз про відчуття прикрості від неспілкування з автором. Я міг би тоді звернути увагу на деякі стереотипи, властиві для інтелігентів, котрі з відстані спостерігають за політичними процесами у їх ретроспективі. Але скільки аргументів можна було взяти у Михайла Миколайовича для відстоювання прав наших співгромадян, для відображення їх у нормативних актах! Компенсую цю прикрість хіба що привласненням рукопису, з яким працював, відчуваючи від того задоволення. Відкрив для себе людину, її роздуми, знайомство з якими збагачує. І сама вона не йде у безвість, бо залишається з нами її переконання, її гаряче і правдиве серце.

Олександр МОРОЗ,
Голова Соціалістичної партії України