Друга полоса

Майже десять років минуло від того засідання Політради Соціалістичної партії, де було ухвалено установку: в різних дискусіях, в засобах масової інформації не чіпати комуністів. Не тому, що ні за що їх критикувати, а тому, що людям такі спори не до душі, вони не додають авторитету партіям, програми яких не настільки відрізняються, аби кожен громадянин міг чітко визначити відмінність комуністів від соціалістів або від інших партій лівого політичного спектру. Цієї установки ми дотримувалися суворо, незважаючи на випади, які потребують коментарів. І, на мій погляд, мали рацію.

Але така позиція має свої вади. Особливо тоді, коли інша сторона помилково вважає її слабкістю. Цю ваду потрібно частково усунути хоча б тому, що, м'яко кажучи, некоректні вислови йдуть не в замовлених матеріалах від платних (на гроші КПУ) журналістів, а безпосередньо від керівника партії. В даному випадку я мало звертаю увагу на зневажливі вислови П. Симоненка на мою адресу. Хочемо того чи ні, оцінки керівникам партій дасть історія, а люди вже дають. Оцінки різні, іноді несправедливі й тому прикрі. Але від лідера партії, яка повинна бути за визначенням близькою до нашої, чути, що мене "...вчасно не змогли розпізнати товариші по партії і виборці" (див.: "Київський вісник" за 19.09.2009), щонайменше, дивно. І ця "дивина" вимагає принципового пояснення.

Нинішнє загострення невдоволення з боку керівництва Компартії спричинене підготовкою до майбутніх виборів. Це заплановане невдоволення, мотивом для якого була неучасть соціалістів в підписанні документів про створення Лівого блоку. Кажу "заплановане", тому що у керівника ЦК КПУ, що йде на президентські вибори, немає жодного аргументу проти чинної влади, оскільки він її підтримує зі всією очевидністю. Інакше й не може бути, адже навіть сьогодні у верхньому ешелоні влади серед міністрів і їхніх заступників знаходиться дюжина представників Компартії. Їх нічого засуджувати - нехай працюють, але тоді не можна говорити, що КПУ "єдино дійсна опозиційна сила". В таких умовах для передвиборної пропаганди залишається єдиний аргумент - звинувачення соціалістів у непідтриманні Лівого блоку, очікуваного частиною електорату, але дискредитованого безперспективною ідеєю підтримки в президентській кампанії саме П.Симоненка. "Чи можна розглядати кандидатом від Лівого блоку не лідера будь-якої партії, що входить в блок, а просто гідну людину?" - спитав я П.Симоненка під час нашої зустрічі з цього приводу. "Це виключено", - прозвучала відповідь.

Адже будь-якій тверезій людині зрозуміло, що на президентських виборах, якщо не розраховувати на адмінресурс (а ніхто з лівих на нього орієнтуватися не може), керівник Компартії отримає підтримку виборців на рівні ним заслуженого рейтингу. Існування блоку до цього результату нічого не додасть. Блок потрібен на місцевих і парламентських виборах, про що ми відверто заявили у Постанові Політради СПУ, залишаючи відкритим питання про блокування.

Керівництво КПУ і сам П.Симоненко знали це й без нас. Але ж розрахунок і будувався на тому, що ми в блок не ввійдемо. Адже не випадково ще один рупор КПУ, газета "2000", напередодні підписання документів прямо "вказувала" керівництву КПУ на небезпеку блокування з нами. Боячись, очевидно, що блок відбудеться і згаданий вище аргумент - можливість критикувати соціалістів - буде втрачено.

Дехто скаже: це вигадки. Ні, так задумано. Щоб не посилатися на відомі факти, поставлю собі й тим, хто сумнівається, питання: а чому керівництво Комуністичної партії за одинадцять років тричі відмовлялося від блокування, а минулого року, під час оголошення Президентом дострокових парламентських виборів, торпедувало пропозицію соціалістів про блок з красномовним мотивом: "КПУ не буде ліфтом для інших партій". Що змінилося тепер - "ліфт" несправний і самому "ліфтеру" доводиться розраховувати тільки на власні ноги? Чи тому "майстру", який підтримує стан "ліфтів", не сподобалося, що від нього (від неї) спливатимуть голоси в центральній і західній частинах України, де без блоку самим комуністам на підтримку розраховувати не доводиться? І тому голоси будуть спливати до конкурента "майстра"?

Навіщо ж нам бути фішкою в чужій грі, в "технічному" кандидаті? Адже ми подібне спостерігали в 1999 році й раніше. Це гра не Лівого блоку, не комуністів навіть. Це просто чужа гра.

При цьому я ще раз підкреслю, що створення Лівого блоку - нагальна потреба для суспільства. Тому всупереч нав'язаній нам дискусії ми шукатимемо будь-які можливості для консолідації партій, що борються за соціальну справедливість і права людини.

У згаданих та інших публікаціях (які контролюються через керівництво КПУ і виходять масовим не передплатним тиражем, а роздаються людям), особливо напередодні очікуваних виборів, вкотре використовуються "утки" проти соціалістів, природно, і проти мене. Деякі з них зобов'язаний прокоментувати.

Про заборону Компартії України з вини О. Мороза

Нагадаю, в 1990 році в парламенті було більше 20-ти секретарів ЦК, заввідділами ЦК і перших секретарів обкомів. Ніхто з них не відгукнувся на необхідність створення більшості (кількісної більшості, без її нинішнього статусу), не захотів її очолити (308 комуністів підписали підготовлене мною звернення). Більшість проіснувала менше року і була розпущена за моїм наполяганням. Причина: практично ніхто з партійних на той час функціонерів не опротестував незаконне рішення Президії ВР про заборону Компартії. Коли, вистоявши більше двох годин біля "першого мікрофона", я добився у секретаря ЦК КПУ Л.Кравчука, який вів засідання парламенту, щоб питання про затвердження незаконного рішення було поставлено на голосування в сесійній залі (інакше за Конституцією рішення Президії не вважалося правомірним), за включення цього питання до порядку денного проголосувало... близько 90 комуністів.

(Про офіційний розпуск КПРС М. Горбачовим я не згадую).

Заборонена за участю Л. Кравчука партія зосередила свої зусилля на обранні його Президентом України. "Льоня - хороший хлопець", - висловився один з тодішніх лідерів КПУ.

Деякі функціонери нинішньої КПУ можуть підтвердити, що весь шквал обурення, організований правими (до речі, майже всі вони були недавніми комуністами), обрушився на соціалістів, що створили в жовтні 1991 року свою партію. І не за вказівкою і за допомогою Л.Кравчука, як пише черговий пасквілянт в газеті "2000", а всупереч позиції влади. Завдяки подвижництву багатьох небайдужих, переважно колишніх комуністів. Назву хоча б Адама Мартинюка, Віля Ромащенка, Наталію Костенко та ін. Це вони і сотні активістів у регіонах організовували колони на революційні свята, це вони виступали з вимогою відновлення незаконно забороненої партії. В їхніх лавах якось не помічалися ті, хто через майже 20 років вважають за необхідне "придивитися" до соціалістів.

Пропущу етап відновлення КПУ влітку 1993 року. Її кістяком стали близько 70 тисяч тих, хто два роки перебував у Соцпартії. Ми не перешкоджали їхньому вибору, хоча кожного разу, аналізуючи ситуацію, я запитував наших активістів з місць:

- Скільки соціалістів було у вашому районі?

- 150, - відповідав районний секретар (цифра умовна).

- Районна організація Компартії в районі відновилася?

- Так.

- Скільки ж тепер разом лівих в районі?

- 150...

- То в чому ж тоді виявляється посилення впливу лівих?..

Про обрання О. Мороза Головою ВР за допомогою... Л. Кучми

З Л. Кучмою ми були мало знайомі, оскільки він на засіданнях парламенту першого скликання бував рідко, а покерувавши урядом, заробив відповідну репутацію.

До парламенту 1994 року він увійшов у складі групи МДГ. Група заявила про підтримку моєї кандидатури на посаду голови парламенту і вся... не проголосувала. Серед більшості підтримала мене фракція комуністів. Я зберігаю вдячність тому її складу.

Обрання Л. Кучми президентом України в 1994 році забезпечувалося і позицією комуністів, які забули про його керівництво КМ і бажали бачити на вищому посту "червоного директора".

Про "непослідовність" О. Мороза в конституційному процесі

Вигадки із цього приводу, відверто кажучи, набридли. Адже все можна проаналізувати за стенограмами засідань.

Так, в 1995 році мною був підписаний Конституційний договір, проти прийняття якого я виступав, але за який підписами проголосували 240 депутатів. Я підписав загальний документ, виконуючи обов'язкову функцію голови. Фракція соціалістів за договір не голосувала.

Договір, тим часом, відкрив дорогу до прийняття Конституції. Мною все було зроблено для цього історичного кроку. Важливим моментом в цьому напрямі було включення комуністів у процес підготовки і голосування Основного Закону. Проти були налаштовані праві й інші, які підігравали Л. Кучмі в його бажанні усунути лівих, зібрати 226 голосів і винести потрібний йому проект на референдум. На початку травня 1996 року включення депутатів - комуністів у процес вдалося забезпечити, хоча частина з них зрештою за Конституцію не голосувала. Чому? На це запитання відповідь можна знайти, але це вже історія.

Про президентські вибори 1999 року

Розмови про "канівську четвірку" набили всім оскомину. Вона створювалася не за моєю ініціативою, але я погодився на пропозицію, отримавши підтвердження на те, що єдиним кандидатом від групи (список був відкритий для всіх) буде той, хто по соціологічних вимірах за місяць до виборів отримає найбільшу підтримку опитаних.

П. Симоненко в блок увійти відмовився. Причини побачили пізніше.

За місяць до виборів несподівано легко зняти свою кандидатуру погодився Є.Марчук. Він готовий був задовольнятися роллю секретаря РНБО, що, втім, і сталося, але за іншою схемою. Через день-два після його згоди владою була здійснена провокація із "замахом" в Кривому Розі. Є.Марчук від своєї згоди відмовився, посилаючись на нові обставини, а О.Ткаченко заявив, що його "покликав народ". У результаті "четвірка" розпалася, всі отримали те, на що могли розраховувати (з урахуванням і наслідків адмінресурсу проти соціаліста). "Ми працювали проти Мороза, а не проти Марчука і Симоненка...", - майже дослівно так в своєму кабінеті говорив Л.Кучма.

А от про роль П.Симоненка інформація якось не поширювалася. Зрозуміло, чому. Йшлося про змову. Наявність комуніста в кампанії гарантувала перемогу Л.Кучмі. Незважаючи навіть на те, що в другому турі соціалісти додали П.Симоненку голосів у центральних і навіть західних округах, загальний результат було запрограмовано.

- Леоніде Даниловичу, ми ж зробили все, як домовилися, - звучить на плівці М. Мельниченка розмова П. Симоненка з Л. Кучмою відразу ж після виборів.

Про справу Гонгадзе і протестні акції

Чи міг оприлюднити інформацію про злочин лідер комуністів, до якого з такою пропозицією звернувся М.Мельниченко? Відповідь дивіться в попередньому абзаці. Заперечення з приводу неперевірених фактів, непорядності тощо, про що сьогодні так наполегливо віщають компартійні газети, - це незграбне прикриття сумнівної поведінки конкретної людини. Всього лише.

Чи міг після цього П.Симоненко брати участь в акціях "Україна без Кучми!"? Міг, але тільки зазнавши тиску партійних низів, які розуміли, що (використовую театральну термінологію) "пауза затягнулася". Майже кожного разу після приходу керівництва Компартії на мітинги, доводилося вислуховувати претензії з приводу не дуже привітного сприйняття його мітингуючими.

Акція "Повстань, Україно!" проводилася за активної участі комуністів. Мені здавалося, що "крига скресла" і під тиском народу об'єднання тих, хто виступає проти авторитаризму, станеться. П.Симоненко одного разу також стояв разом з В. Ющенком на Європейській площі перед стотисячною аудиторією, і це його не бентежило. В усякому разі не настільки, як бентежила його моя поява з тим же В. Ющенком на Майдані.

Після Європейської площі ми ночували в адміністрації президента. Зустріч з Л. Кучмою відбулася лише вранці. Вона була важлива хоча б однією фразою президента:

- Я розумію, чому тут він, - вказуючи на мене, говорив Л.Кучма, - розумію, чому тут вона (на Ю.Тимошенко). Але чому тут ти? - звернувся він до П.Симоненка.

Про Майдан

Як ніхто інший, П.Симоненко знає, що демократичні зміни в Конституцію, Декларацію про необхідність яких ми підписали раніше разом з ним і В.Ющенком, можна було внести тільки за допомогою голосів фракції нашоукраїнців. А голоси ці можна було дістати, підтримавши кандидатуру В. Ющенка на президентських виборах. Не було іншого варіанту! Йшлося ж про стратегію розвитку держави, про її устрій, а не про епізод президентства.

Заради цього треба було йти на Майдан. Не до Ющенка, а до народу, який щиро хотів змін, хотів свободи.

А куди ж іще треба було звертатися? Підтримувати В.Януковича, який у той час вважався креатурою Л.Кучми? Що Л. Кучма й надалі орієнтувався на зрив виборів, на своє третє пришестя, стало відомо пізніше.

І соціалісти, зауважте, жодного разу не запідозрили (в усякому разі, голосно, хоча така думка склалася), що на це "пришестя" розраховував і П.Симоненко, не беручи участі у всенародних акціях.

Про "ходіння у владу"

Отримавши можливість хоча б символічно наблизитися до формування влади, керівництво соціалістів і комуністів діяло по-різному. Ми направляли своїх членів партії, які, хто краще, хто гірше, працювали, беручи відповідальність на себе і на партію. Комуністи ж рекомендували не своїх представників, немов не перебуваючи у владі, критикували її за "антинародну політику". Вона - політика - щоправда, антинародною й була. Але й зусиллями міністрів промисловості, охорони здоров'я, сільського і лісового господарства, де ставлениками в різний час, іноді й при різних урядах, зберігалися ті, кого рекомендувало ЦК КПУ. Розумію, рекомендували, виходячи з альтруїстських спонукань.

Про участь в Антикризовій коаліції і вибори 2007 року

Помилковість звинувачень соціалістів у "зраді" добре розуміли партнери по парламентській більшості - комуністи.

Навіть автор статті в газеті "2000" за 21-29 серпня нинішнього року, вишукуючи "чорноту" в моїй політичній біографії, змушений був визнати: "Звичайно, нема потреби говорити, що формування Антикризової коаліції влітку 2006 р., яке стало можливим завдяки Морозу, стало благом для України". Можливо цю думку треба було розвивати під час виборів нашими партнерами? Адже причетність до "блага" мали й вони. Під час неконституційних виборів-2007 ми мали право розраховувати на об'єктивність їхньої агітації. За себе, природно, але не за рахунок партнерів. Адже в цей час команди Ю. Тимошенко і В. Ющенка підняли всю пропагандистську машину, всі можливості радіо, телебачення і преси на шельмування соціалістів і, зокрема Мороза. Виявилося, що недавні наші партнери (і комуністи у тому числі) забули, що створення Антикризової коаліції було порятунком для України, інакше ще три роки тому почалася б та ганьба, яка сьогодні знищує нашу державність і поглиблює злидні більшості співгромадян.

Інакше, як було розуміти відповіді керівників КПУ на заготовлені в різних аудиторіях запитання:

- А як тепер буде парламент без фракції соціалістів?

- Ми, комуністи, будемо гідно представляти лівий рух. Ми нікого і ніколи не зраджували...

Оплески після такої відповіді настільки природні (за методикою пропаганди), як і недоречні (за змістом діалогу).

Про "розколи" в СПУ

У соціалістів не було розколів. "Розколи", з утворенням нових партійних брендів, організовувалися і забезпечувалися владою, до якої соціалісти були не в удаваній, а у відвертій опозиції.

Комуністи не розколювалися тому, що влада була (як і сьогодні) в них зацікавлена. Зацікавлена через ту ортодоксальну політику, яку намагаються демонструвати керівники КПУ, ту риторику, якою влада може прикриватися перед Заходом (та й Сходом). Через ту безвідплатну, думаю, підтримку, яку комуністи надають нинішній владі. Хто не вірить, проаналізуйте голосування з приводу збереження коаліції, урядового бюджету на 2009 рік, відставки КМ, звільнення голови Фонду держмайна та з інших питань, в т.ч. які стосуються приватизації стратегічних об'єктів, зокрема "Турбоатому" - на користь абсолютно конкретного російського "інвестора".

Можна довго нанизувати аргументи за аргументами. Не хочу цього робити. Багато років утримував від цього колег, товаришів по партії, партії нового типу, що сповідує соціалістичні цінності без догматизму, з урахуванням досвіду наших колег по Соцінтерну. Партії, чисельністю удвічі більшою, ніж КПУ, представленою майже 20-ма тисячами депутатів у місцевих радах. В нашій партії, між іншим, є 10% колишніх комуністів, а не всі, як вважає П.Симоненко. Справжніх комуністів, до яких зараховував себе колишній член КПУ Борис Олійник, "православний комуніст", за його ж визначенням.

Цей матеріал - вимушена відповідь на брехню та інсинуації. Він містить тільки певні фрагменти справжнього стану речей. Кажу це не для попередження, мовляв, не посмійте заперечувати, інакше...

Та ні, кажіть, що завгодно. Хай люди і голосують, як їм Бог на душу покладе. Ситуація навряд чи зміниться. Вона тупикова. В цьому винні й ми, які не докричалися до людей. В цьому винні й керівники КПУ своїми "гнучкими" діями.

Про це неприємно писати.

Але це - правда.

Олександр МОРОЗ,
Голова Соціалістичної партії України