Третя полоса

Криза духовності в сучасній Україні має безліч форм, подекуди навіть моторошних. Проте одним з найяскравіших проявів суспільного цинізму і духовного нігілізму є осквернення пам'ятників. Найголовнішим показником в цій, безперечно, мерзенній справі, є не сам факт спаплюження постаментів і меморіальних знаків, а скоріше та байдужість, з якою наше суспільство сприймає такі акції.

Не секрет, що на початку 90-х років минулого століття наруга і руйнування статуй мало швидше політичне забарвлення, і особливо уславилися щодо цього окремі області, де всі символи радянської епохи нещадно знесли, як прояв "тоталітарного режиму".

Голодні дев'яності привнесли свою специфіку в руйнування пам'ятників - ідеологічне підгрунтя поступилося місцем суворій прозі життя. В цей період сучасної історії символи минулого, на які Радянська держава грошей не шкодувала, перетворилися на об'єкт тривіального заробітку. Без жодних фігових листів ідейної незгоди монументи нещадно крали і здавали в металобрухт зголоднілі вандали. Причому манкурти жодним чином не рахувалися ані з їхньою художньою чи історичною цінністю, ані з їхньою ідеологічною спрямованістю.

Наше сторіччя характеризується певними змінами в стратегії і тактиці руйнівників і грабіжників артефактів. Зруйнувавши все, що залишилося від УРСР у західних регіонах, тамтешні "діячі" полізли в ті області, де символи радянської епохи не муляють ока більшості обивателів і, як мінімум, не викликають негативних емоцій. Останній епізод з "гранітним Леніним" в Києві підтвердив той факт, що чорна енергія руйнівників у принципі вичерпана - в тих місцях, де символи радянської епохи ще залишилися, є достатня кількість людей, готових їх відстоювати.

Не солодко доводиться і мародерам. Все, що могло бути вкрадене, вже давно переплавлене і продане, а залишилося тільки те, що або нормально охороняється державою, або не має великої матеріальної цінності.

Нещодавно в Сімферополі стався один з тих випадків, коли вандали, користуючись нерозторопністю міліції, вночі знищили частину барельєфа воїнам-азербайджанцям з 77-ї дивізії, яка формувалася в Азербайджані та відіграла видатну роль у визволенні Криму, загиблим при звільненні Севастополя від німецько-фашистських загарбників у 1944 році. До речі, саме воїн-азербайджанець здійняв червоний прапор над Сапун-горою.

У зв'язку з кричущим інцидентом Азербайджан направив Україні ноту протесту, де відзначено обурення актом вандалізму і міститься вимога розслідування справи, покарання злочинців і проведення робіт з відновлення зруйнованого пам'ятника.

Безумовно, вимога справедлива і законна. Справа в іншому. В Україні вже виросло ціле покоління людей, для яких дізнатися з новин, що десь в державі зруйнований або вкрадений матеріальний символ минулого, - пересічна подія, яка не викликає здивування. На жаль, до цього звикли настільки, що в багатьох випадках аналогічні новини вже не несуть в собі нічого "нового".

Таким чином, для молодого покоління громадян нашої країни руйнування пам'ятників стало справою хоч і засуджуваною, але цілком буденною. Виросли люди, у яких вже в підкірці відклалася сама можливість наруги над символами попередніх епох. Тобто ця генерація втрачає ще один могутній психологічний "якір", який працює для зв'язку поколінь і, на жаль, втрачається ще одне гальмо, яке не дозволяє перетворювати людей на бидло.

І в цьому варварстві не видно жодної перспективи - навіть якщо руйнівники ліквідовують кумирів минулих років суто з політичних переконань, не факт, що вже їхні нащадки не крушитимуть ідолів, яким зараз вклоняються сучасні "борці з тоталітарним минулим", насильно нав'язуючи свій пантеон. Адже, як відомо, історії властиво повторюватися.

Ростислав СЕГЕДА
оглядач