Українські таємниці Кіотського протоколу. Наша країна могла би заробити на зменшенні шкідливих викидів в атмосферу мільярди доларів. А придбала суцільні неприємності (07.09.2010)
Конфуз через зіпсоване повітря
Наприкінці свого перебування в Кабміні Юлія Тимошенко, намагаючись заробити додаткові очки у ході президентської виборчої кампанії, що тільки-но почалася, несподівано радісно оголосила електорату про те, що держбюджет України поповнився на 640 млн грн, узятих буквально з повітря - за рахунок продажу українських квот на шкідливі викиди одній із розвинених країн. Більше того: прем'єр-міністр обіцяла, що в самий найближчий час ця сума потроїться. Екс-президент Віктор Ющенко відреагував на дане повідомлення гробовим мовчанням. І, мабуть, недарма (хоча міг би й порадіти: адже гроші в держказну ні з того ні з сього з неба не падають).
На початку цього року Микола Азаров, який очолив уряд, приголомшив громадськість новою заявою: гроші, що було одержано за українське повітря, ... зникли! Прямо-таки розчинилися у тому самому шкідливому повітрі. І слідів їх, як відомо редакції, до цих пір не знайдено. На відміну від свого попередника, Президент Віктор Янукович негайно відреагував на цю звістку: мовляв, невдовзі приїде комісія ООН розбиратися, як Україна виконує Кіотський протокол, а ми втратили гроші, отримані якраз за цим документом. І всесвітньої ганьби нашій країні тепер вже точно не уникнути...
Аби нагадати читачам, у чому суть конфузу, який виник через зіпсоване повітря, доведеться повернутися аж у 1998 рік.
Квоти - теж товар
Саме 1998 року делегація України з тріумфом повернулася з Кіото (Японія), де проходила III Конференція країн Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. Тоді для України й були визначені квоти на викиди газів, що створюють парниковий ефект, - перш за все це викиди промислових підприємств. Квоти було закріплено на рівні 1990 року - останнього року, коли економіка ще колишньої союзної республіки була на підйомі. З отриманням незалежності почалося її падіння. Рівня промислового виробництва 1990 року Україна не досягла до сьогодні. Відповідно, весь цей час країна не використовувала виділені їй за Кіотським протоколом квоти, що складають 700 млн т шкідливих викидів в атмосферу щорічно. Невибрані квоти (тобто шкідливі домішки, які мали б потрапити у повітря з тисяч українських підприємств, але не потрапили через припинення їхньої роботи) відповідно до Кіотської угоди можна було б продавати іншим країнам, які більш "успішно" отруюють атмосферу і тому перевищують свій ліміт на забруднення планети.
Пам'ятаю, яка ейфорія запанувала тоді у високих кабінетах. Чиновники з Міністерства охорони навколишнього природного середовища на чолі зі своїм міністром (нинішнім нардепом із фракції "Наша Україна") Юрієм Костенком безперестанно давали інтерв'ю, розказуючи, яке процвітання чекає країну від продажу нашого повітря. Засоби масової інформації, захлинаючись, навперебій підраховували, як, не завдаючи собі клопоту, можна заробляти щороку мільйони - ні, мільярди! - доларів. З легкої руки Юрія Костенка в ефірі теле-, радіоканалів і по шпальтах газет пішла гуляти інформація про ціну ще не проданих газів - 100 доларів за кожну тонну, хоча на всій планеті ще не було продано жодного кілограма, оскільки світовий ринок купівлі-продажу квот відповідно до Кіотського протоколу ще тільки зароджувався.
Як і треба було чекати, ейфорія незабаром закінчилася пшиком. Стали відбуватися речі для цивілізованих країн, м'яко кажучи, незрозумілі. Верховна Рада України сподобилася ратифікувати Кіотський протокол аж через п'ять із гаком років - 4 лютого 2004 року. І лише 16 лютого 2005-го цей документ набрав чинності в Україні.
Як кажуть, ліпше вже пізно, ніж ніколи. Але, на жаль, ситуація з дотриманням Кіотського протоколу попросту перетворилася на фарс: замість того, щоб узятися до роботи, високі чиновники почали розмірковувати про те, що в країні не існує національних правил і процедур розгляду подібних проектів, а також дієвих механізмів їхнього впровадження. Крім того, немає, мовляв, і органу влади, який би за все це відповідав. А на нема, як відомо, то й суду нема... Хто заважав нашим економічним міністерствам вирішувати ті самі задачі, які їхні чиновники тільки мали в гадці, - незрозуміло. Хоча в липні 2007 року діючий на той момент міністр охорони навколишнього природного середовища Георгій Філіпчук сам розповідав ЗМІ: "Готовий Національний кадастр та електронний реєстр викидів, підписано ряд меморандумів із Францією, Нідерландами... Тривають переговори з Німеччиною, Австрією та Іспанією. Тому ми розраховуємо, що Україна вже цього року вийде на міжнародний ринок і почне активно продавати свої невикористані квоти". Але, як бачимо, "планів громаддя" так і залишилося у планах.
Час упущених можливостей
Якби Україна почала продавати свої квоти відразу або навіть через 2-3 роки після підписання Кіотського протоколу, причому не за міфічною у 100 доларів, а за демпінговою ціною (скажімо, $10 за тонну), то зараз мова йшла б не про 640 мільйонів гривень (які до того ж зникли у невідомому напрямку), а про десятки мільярдів доларів, які працювали б на економіку України, приносячи прибуток.
"Так нашим чиновникам скільки грошей не дай, все піде в пісок", - заперечить читач. Але тут є дієвий вихід: брати плату інвестиційними проектами. Тобто вони нам - нові технології, а ми - "індульгенцію" на енну кількість шкідливих викидів. За таких умов Україна за минулі 10 років отримала б до $70 млрд у вигляді довготривалих капіталовкладень - підрахували не наші, а незалежні зарубіжні експерти з центру "Ініціатива з питань зміни клімату" Американського агентства з міжнародного розвитку. Ось істинна ціна неповороткості українських чиновників.
Більше того: модернізуючи наші відсталі підприємства (наприклад, металургійної або хімічної галузей) і таким чином знижуючи викиди шкідливих речовин, Україна, разом з тим, не втратила б (принаймні до 2012 року) своєї національної квоти на ці викиди. Тобто могла б продавати іншим країнам у буквальному розумінні те, чого вже немає... Ось такий парадокс. Але виручені гроші були б цілком реальними.
Інший приклад. У 2005 році різко зросла популярність громадської організації "ЭКО+25%". Сприяла успіху головна ідея - платити мешканцям найзабрудненіших регіонів України до пенсій і зарплат 25-процентну надбавку, яка мала бути отримана якраз за рахунок засобів, виручених від продажу квот на викиди шкідливих речовин. Незважаючи на явний популізм (гроші миттєво би проїли), ідея багато кому здавалася соціально справедливою. Але оскільки до кінця 2009-го Україна так і не пробуркалася, аби вирішити питання з продажем свого зіпсованого повітря, рух "ЭКО+25%" зник так само раптово, як з'явився.
Україна ризикує стати країною-ізгоєм
Але повернемося до справ сьогоднішніх. Ситуація із зниклими 640 млн грн не така й проста, як здається. Це вже не внутрішня справа України. Тут мало знайти і посадити до в'язниці винного. Підписавши Кіотський протокол, Україна взяла на себе чіткі зобов'язання: витрачати виручені за квоти гроші тільки на модернізацію підприємств або екологічні програми, які мають сприяти зменшенню шкідливих викидів. Більше того: країна, що купує квоти, також має бути впевнена, що її гроші не підуть "наліво".
Недивно, що японці, які мали необережність вплутатися в цю єдину і останню справу, тепер настирливо вимагають від українського уряду звіт, на які цілі витрачено їхні "екологічні" гроші.
Зараз учасниками Кіотського протоколу, термін дії якого закінчується у 2012 році, є 180 країн світу. За існуючих умов Україна ризикує стати державою, яку елементарно виключать з подальшого складу за "погану поведінку". І це не жарт: на Копенгагенському саміті у грудні минулого року нашу країну навіть не включили до списку держав - учасниць Кіотського протоколу, які виступають за його продовження. На саміті прозвучали жахливі цифри: невикористані українські квоти на викиди шкідливих речовин (тільки з 2006 року) складають 1,25 млрд тонн! У грошовому виразі це складає як мінімум 12,5 не отриманих країною мільярдів доларів. Така ціна бездарної політики попередньої влади.
До підписання нового міжнародного протоколу, який регламентує викиди парникових газів, залишилося півтора роки. За цей час Україна навряд чи зможе позбутися навіть половини квот, які накопичилися до цього моменту. Та й чи знайдеться тепер покупець? З огляду на невдалий досвід японців, навряд чи хтось захоче мати справу з ненадійним партнером і потрапити до списку держав, яким наплювати на екологічну безпеку, а значить, і майбутнє планети.
Віктор СМИРНОВ
Від перестановки доданків сума не міняєтьсяОсновний забруднювач повітря - вуглекислий газ (СО2), що утворюється в результаті спалювання палива на електростанціях, під час роботи автомобілів тощо.
У Швеції за забруднення повітря тонною СО2 фірми платять по $82,4. При цьому всю електроенергію країна давно одержує на "бездимних" атомних і гідроелектростанціях. Подальше скорочення викидів СО2 "у себе" буде коштувати Швеції все дорожче, тому дешевше купувати квоти "на забруднення" за кордоном, що Швеція успішно й робить (на жаль, купує не в України). Адже різниці, в якому місці Землі зменшувати забруднення вуглекислим газом, по суті немає: атмосфера планети перемішується за 10 діб, тому вміст СО2 в повітрі скрізь приблизно однаковий (щодо інших викидів, що забруднюють атмосферу, це не відноситься).
Де в Україні дихати важкоНезважаючи на загальне зниження об'ємів виробництва, Україна залишається активним забруднювачем атмосфери. Нижче представлений список міст, в яких дихати особливо важко (середньорічні дані за останні 10 років):
Кривий Ріг - 450 тис. т шкідливих викидів у повітря за рік
Маріуполь - 360 тис. т
Донецьк - 165 тис. т
Дебальцеве - 130 тис. т
Луганськ - 125 тис. т
Запоріжжя - 125 тис. т
Дніпропетровськ - 115 тис. т
Дніпродзержинськ - 110 тис. т
Макіївка - 105 тис. Т
Останні новини
Версія для друку
