Архів: 11.03.2004 – 18.03.2004
Тепер навіть комуністи залюбки п'ють "опіум для народу"... (11.01.2012)
Відгомоніли новорічні та Різдвяні свята. Стало вже звичним, що керівники влади різних рівнів відвідували храми, та ще й позували на публіку і телекамери: дивись, народе, які ми набожні. Однак, чи всі тому повірять? Про це - у статті Бориса КОЗЛОВСЬКОГО на сторінках львівської газети "Високий замок".
Передбачаю, що після Різдвяних свят дехто із жіночого складу редакції принесе на дегустацію свою кутю... А я згадую, як мене у далекому 1975 році частувала кутею моя колега з інформаційного відділу Львівського телебачення (у минулому один з кращих дикторів) - Олена Ковальська. Вона принесла свою кутю у баночці з-під майонезу, дала мені скуштувати. Але перед тим зачинила двері кабінету на ключ і попросила тримати це частування у великому секреті... То був час войовничого атеїзму. Комуністична партія устами Карла Маркса нарекла релігію "опіумом для народу". Хоча класик марксизму-ленінізму казав трохи не так - "опіум народу".
Відразу ж після 1917 року більшовики почали нищити релігію, вибивати із людей християнський дух і християнську мораль. 1922 року у Москві почала виходити газета "Безбожник". 1925 року утворився Союз безбожників. Але цього було замало. На другому з'їзді Союзу безбожників 1929 року ця організація трансформувалася у Союз войовничих безбожників. На цьому з'їзді релігію піддавали анафемі не лише партійні і державні мужі, а й "великий культуролог" Луначарський, письменники Максим Горький, Дем'ян Бєдний, Володимир Маяковський...
Партія не шкодувала грошей і сил на боротьбу з релігією. Але коефіцієнт корисної дії від атеїстичної пропаганди був невеликим. Як правило, на атеїстичні вечори і диспути збиралися самі атеїсти... А в той час у духовні академії зашкалювали конкурси, комуністи (твердо можу казати про Галичину) підпільно хрестили дітей, молилися якщо не у церквах, то вдома до образків...
Десятки колишніх фронтовиків казали мені, що перед боєм не було атеїстів. Усі вголос чи подумки молили Бога за спасіння... Коли Сталін, отямившись від шоку після підступного нападу Гітлера на Радянський Союз, виступив 3 липня 1941 року по радіо, він почав свою промову по-християнськи: "Брати і сестри!". Зрозумів, що смертельна небезпека не лише над країною, а й над ним особисто... На час війни безбожницька влада не раз апелювала до Бога. Не знаю, чи то правда, чи легенда, але в одній з передач російського телебачення стверджували, що у той час, коли німці стояли за 30 кілометрів від Москви, Сталін дав наказ облетіти столицю на літаку з чудотворною іконою Богородиці на борту... А після перемоги не завдяки, а всупереч Сталіну, знову настав час войовничого атеїзму...
Так тривало до горбачовської перебудови. Пригадую, наприкінці 1985 року на телебачення прийшла директива не згадувати памфлет Ярослава Галана "Плюю на папу!"... На моїх очах колишні атеїсти почали перевтілюватися у ревних християн і парафіян церков різних конфесій. Пригадую одну зі своїх публікацій початку 90-х років минулого століття - "Тепер навіть комуністи залюбки п'ють опіум для народу". Мав на увазі, що заради електорату політики будуть бити поклони і навіть клякати на коліна... Але один з моїх знайомих служителів культу казав так: "Нехай приходять до церкви навіть ті, хто глибоко не вірить у душі. У намоленому храмі Господь на підсвідомому рівні увійде у їхні душі...". Дай Боже! Та коли я бачу на Божественних літургіях Путіна, Медведєва, того ж Віктора Федоровича, хочеться вигукнути, як Станіславський: "Не вірю!". Я повірю Януковичу, якщо він виставить на аукціон свій рай земний - маєток у Межигір'ї і на виручені кошти порятує сотню-другу дітей, хворих на лейкемію... У моєму розумінні віруюча людина не та, яка щонеділі приходить до церкви, щодня молиться і суворо постить, а та, що за Божими заповідями живе...
Архив за 11.03.2004 – 18.03.2004
Версія для друку
