Заради людей праці... (09.09.2010)
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Останнім часом у пресі, що є підконтрольною КПУ, поновилися безпричинні нападки на СПУ. Зокрема, в газеті "Комуніст" 67 була опублікована стаття Петра Симоненка "Лівий рух і трудовий народ України", яка не може залишитися без відповіді. В сьогоднішньому номері "Товариша" ми друкуємо лист і статтю Почесного Голови СПУ Олександра МОРОЗА.
Головному редактору
газети "Комуніст"
О.В. ГОЛУБУ
Шановний
Олександре Володимировичу!
У статті "Лівий рух і трудовий народ України", надрукованій у "Комуністі" 20 серпня 2010 року, лідер Вашої партії П. Симоненко запрошує до міжпартійної дискусії. Це добра пропозиція, тим паче, що програми наших партій близькі, а нові політичні проблеми вимагають обдуманих і злагоджених дій партій, що орієнтуються на соціалістичні цінності.
У зв'язку з цим пропоную обмінюватися відповідними матеріалами з газет "Комуніст" і "Товариш". У цьому випадку йдеться про публікацію згаданої вище статті в газеті "Товариш", а Вам пропонуємо відповідь на неї.
Можливо, це не зовсім вдала тема в контексті співпраці, але вибір був за Вами, а деякі шпильки, присутні в обох матеріалах, допоможуть читачам краще зрозуміти сутність предмета дискусії.
З найкращими побажаннями,
О.О. МОРОЗ
Марна справа вступати в полеміку з опонентом заочно. Ще менш корисно для з'ясування істини висловлювати думки в своїй же газеті, знаючи, що відповіді не буде, іншу точку зору не пропустять, а близько півмільйона читачів, безкоштовно отримавши черговий номер газети, проковтнуть солідну порцію брехні.
Хоча не про з'ясування істини, очевидно, турбувався автор статті: "Лівий рух і трудовий народ України" Петро Симоненко (див. "Комуніст" за 20.08.2010 р.). Його турбує інше, і час від часу виступаючи з роздратованими матеріалами в газетах, що фінансуються ним, він діє відповідно до українського прислів'я: "На злодію шапка горить".
Уся стаття, по суті, зводиться до наклепу на Соціалістичну партію, на мене як її керівника протягом багатьох років. Такий задум полеміки сам по собі негідний. І аналізувати якість розкриття фундаментальної теми, названої у змісті, не можна, оскільки про неї не йдеться. Автор тільки "пострибав" по деяких вершках цієї теми. Вона вибрана лише для прикриття свого бажання брикнути сусідів по політичному спектру. Не випадково тепер, напередодні чергової виборчої кампанії.
П. Симоненко правильно визначає одну з відмітних особливостей сучасного лівого руху в Україні, його політичне оформлення на базі колишніх КПРС і Компартії України. Підкреслюю, "колишніх". І даремно, мабуть, нинішня Компартія України вирішила виступати правоспадкоємницею КПРС в Україні, тому що, не забуваючи про незаперечний внесок комуністів у прогресивний розвиток суспільства, в їхньому "багажі" негатива не менше. Не випадково ж нинішня КПУ в тридцять з лишком разів менша за ту, що була до 1991 року. Це повчальний для всіх лівих факт. Не будемо тут про все це вести мову, але, щодо заданої теми, не варто забувати, що саме комуністи, їхнє керівництво розвалило унікальну країну - СРСР. Саме це керівництво в особі Генсека М. Горбачова указом президента розпустило КПРС, а українське керівництво зусиллями секретаря ЦК з ідеології Л. Кравчука та інших функціонерів партії, які перебували в президії ВР України, незаконно заборонили діяльність Компартії в нашій, тоді ще союзній, республіці.
В Україні (як і в СРСР) 1991 року не було жодного "контрреволюційного перевороту", що як важливий аргумент використовує П. Симоненко. Була зрада верхів правлячої партії, що давним-давно відірвалися від народу (від "трудового народу") і від самої партії. В цьому головна причина сумних наслідків для народу і країни.
В таких умовах створювалася партія соціалістів. Звертаю увагу - не для того, щоб "замаскувати прагненням відродити комуністичний рух під новою назвою", а для того, щоб створити партію нового типу. Брехня про "таємні" наміри набридла. Нею користуються ті, хто два роки після серпня 1991 року ховався в кущах, а після багаторазових заяв і практичних кроків соціалістів (саме соціалістів!) з'їзд комуністів у Макіївці оголосив про функціонування своєї партії. Реакція в той час пішла на спад, було вже не лячно.
Хто забув або хоче знати, як це було, може почитати стенограми з'їздів і засідань Політради СПУ, а П. Симоненко міг би розпитати учасників тих подій, безкомпромісних активістів тодішньої партії соціалістів А. Мартинюка (колишній другий секретар Політради СПУ) або О. Голуба, нинішнього редактора "Комуніста".
Має рацію П. Симоненко, що за 15 років "ліві партії не стільки доповнювали одна одну, співпрацюючи в боротьбі проти олігархічного режиму, скільки протистояли одна одній". Він при цьому не згадує, що лівий рух у незалежній Україні має 19-річну історію, і пов'язана вона зі створенням і діяльністю Соціалістичної партії, що стала у відкриту й безкомпромісну опозицію до влади ще до утворення КПУ. А що до комуністів перейшли близько 80% тих, хто в Соцпартії реалізував свої політичні переконання, і на місце їх прийшли нові люди, які в більшості своїй не перебували в жодній партії, то це свідчить, що ідея соціальної справедливості жива й вона не обов'язково повинна розвиватися в межах комуністичної ідеології.
Так, із СПУ утворилися практично всі ліві партії в сучасній Україні, в певному сенсі включаючи і КПУ з її клонами. Вірно, що майже всі вони створювалися зусиллями олігархічної влади для розколу лівого руху, використовуючи слабкості певних людей. Знаючи це, можливо, варто було автору в статті проаналізувати свою відмову від створення блоку або хоча б координації зусиль комуністів і соціалістів, починаючи з 1998 року. Або проаналізувати спробу створити рік тому лівий блок з тими, хто саме владою і створений. Він же чудово знає політичну "кухню" олігархічної влади в Україні. Але в першому випадку він керувався логікою "мені потрібно зберегти партію", а в другому... не зрозуміло чим. Якщо на президентську кампанію я йшов, знаючи про очікуваний невтішний результат (про що відверто заявив на з'їзді), але вважав своїм обов'язком використовувати можливості кампанії для роз'яснення людям брехливості звинувачень проти соціалістів і мене, то який був мотив у мого візаві? Адже критикувати владу, тісно співпрацюючи з нею, він не міг, а його результат я назвав у розмові з ним за декілька місяців до виборів, пропонуючи зробити разом ставку на порядну, не одіозну кандидатуру.
Теорію "ліфта" в особі КПУ вигадали її керівники. Ліфта для підйому інших партій, конкретно - Соціалістичної. До цієї "теорії" примикає і теза про "взаємовиключні цілі" соціалістів: вийти з тіні КПУ й посісти домінуючі позиції на лівому фланзі, на будь-яких умовах дістати шматок "владного пирога". Таке написати нинішньому комуністу в Україні можна тільки дивлячись у дзеркало. По-перше, "тінь КПУ", пробачте, ріденька, вона нікого не прикривала і не прикриває. По-друге, в політичних кампаніях ми ніколи не боролися проти комуністів і навіть якщо оминали їх (у нас за підсумками виборів 2006 року уп'ятеро більше депутатів місцевих рад, ніж у комуністів), ми не хвалилися цими результатами. Тим паче, що значна частина наших висуванців (як і комуністів) не впоралася з обов'язком активно захищати права трудящих, скотилася до обслуговування олігархів.
Про соціал-демократизм соціалістам дорікати негоже. Ми не приховуємо свого членства в Соцінтерні, визнаємо, що нині для лівого руху на першому місці виходять саме соціал-демократичні завдання. Все це є в наших документах, вони не закриті. Хай не погоджується з цим автор статті, але об'єктивність насправді така, вона не спростовується будь-яким набором гучних фраз. Виходить, що співпраця із СПУ, при "негативній ролі" "її верхівки", шкодить лівому руху, а співпраця з партіями, що примикають до лібералів (так хіба тільки з ними?), для "верхівки" комуністів корисна.
Мені вже доводилося згадувати, що понад десять років у Соцпартії було запроваджено табу на критику комуністів. Так вирішила наша Політрада. Схоже, "верхівка" комуністів сприйняла це як нашу слабкість, почала опускатися до неправди. В статті автор повертається до деяких подій, які стали історією, по-своєму їх трактуючи. Вимушений тому відповісти.
1994 року голоси комуністів справді були вирішальними під час обрання мене головою парламенту. Якщо моя діяльність на цій посаді була шкідливою для народу, тоді докори П. Симоненка були б доречні. Те, що він налаштовував комуністів проти ухваленої, скажімо нескромно: і під моїм впливом, Конституції, вважатимемо пропагандистськими недоліками.
Але за підтримку комуністами і їхнім керівництвом моєї кандидатури на президентських виборах 1994 року чую вперше. Вони підтримували "червоного директора" Л. Кучму. Це знають усі. Ефективно підтримували, помстившись своєму недавньому однопартійцю Л. Кравчуку.
Постанова ВР про скасування заборони КПУ 1994 року, на жаль, не була ухвалена. Голосів не вистачило, підписати документ я не міг - регламент порушувати не мав права, хоча включене було питання до порядку денного за мого якнайактивнішого сприяння. І забезпечив таке формулювання закону про Конституційний Суд, щоб він міг ухвалити справедливе рішення про КПУ.
1999 рік і президентська кампанія вимагають детальнішої розмови. Тоді президентом міг стати або П. Симоненко, або О. Мороз. Перший - якби увійшов до так званої "канівської четвірки", умови якої я переробив всупереч задуму ініціаторів (О. Ткаченко, Й. Вінський, Є. Марчук) для того, щоб Л. Кучма не пройшов, а підтримку отримав найбільш рейтинговий претендент. Другий - якби П. Симоненко зняв свою кандидатуру перед другим туром. Ні те, ні інше не трапилося. Чому? Тому що була змова між Л. Кучмою і П. Симоненком, самостійна участь останнього в кампанії була умовою обрання Кучми. Доказів із цього приводу достатньо, вони загальновідомі.
Ми в другому турі виборів серйозно підтримали представника комуністів, виконавши рішення своєї Політради. Підсумки тих виборів не засекречені: в другому турі П. Симоненко набрав менше голосів там, де в першому турі мав високу підтримку і значно додав в тих областях, де в першому турі кращі показники були в мене. Отже, його докір у цьому відношенні вигаданий, так би мовити, доречно.
Але 1999 рік цікавий не тільки виборами. Соціалісти розпочали акцію "Україна без Кучми". До неї "верхівка" (використовую термінологію автора) комуністів формально приєдналася тільки 2000 року, на завершальному етапі.
Фраза "СПУ спробувала будь-якою ціною вписатися в капіталістичне суспільство" чи то необдумана, чи то беззмістовна. А всі ми, включаючи комуністів, в якому суспільстві перебуваємо? Навіщо в нього ще "вписуватися"? Так, ми брали участь у Майдані, були на боці народу, який жадав свободи. Ми були з народом, він не винен, що його зрадили вожді Майдану. Ющенка ж ми підтримали персонально, щоб змінити авторитарні статті Конституції і не допустити третього терміну Л. Кучми. Інших можливостей для того не було. "Верхівка" комуністів як і раніше фактично була на боці колишнього тоді президента.
Ось і вся розповідь про Майдан.
Але було ще шість років новітньої історії. 2006 року ми стали, пробачте за плагіат, ліфтом для комуністів у парламенті, не дорікаючи їм цим. 2007-го під час неконституційних виборів, знаючи фальшивість звинувачень на адресу соціалістів, "верхівка" комуністів вела агітацію, не забуваючи обіцяти, що "лише вони в парламенті гідно представлятимуть лівий рух" і що вони - "єдина партія, що нікого не зраджувала". Мабуть, так "верхівка" розуміла єдність лівих сил і турботу про трудовий народ.
Зрештою, було два роки "біло-серцевого" безумства в управлінні. Ні для кого не секрет, воно утрималося так довго завдяки фактичній підтримці фракції комуністів. Розрахунок за підтримку здійснений солідним "шматком владного пирога". Вважатимемо, тільки ним.
Тепер влада нова. Ліберальна знову, хоча іншої якості. Мова не про неї. На політичний порядок денний нині виходять принципово важливі проблеми, що вимагають абсолютно чіткої позиції: Конституція, демократія, права людей, зайнятість, невлаштованість молоді, ціни і тарифи, зарплати, пенсійна система, земельні відносини тощо. Місцеві вибори в цьому руслі - важливий, але тимчасовий момент. Тут, безумовно, необхідна єдність дій політичних партій лівого спектру. Виробляти таку єдність можна і в міжпартійній дискусії, до чого запрошує П. Симоненко. Але вона повинна проводитися в рівних умовах. Ми готові для цього надрукувати статтю лідера комуністів у "Товариші", а "Комуніст" - цю відповідь. Люди, які читають ці матеріали, зроблять самі для себе висновки.
Але надалі всі ми повинні мати на увазі, що трудовому народу такі дискусії користі не приносять. І друге, "колишні" нікуди не діваються. Залишається їхня справа, розвитку якої віддана значна частина життя. Віддана без лукавства й лицемірства. Заради людей праці.
Останні новини
Версія для друку
